Федір Ткачук.Доля.Поезія.Чужина

ВСТУП

У ХХ ст. українська література розвивалась не лише на теренах України,  але й за її межами. Незважаючи на певну ізольованість від материкової України, література діаспори означеного періоду є невід’ємною частиною історії української літератури. У силу відомих ідеологічних заборон за часів тоталітарного режиму літературні постаті діаспори не були відомі в Радянській Україні. Увага до вивчення творчості українських емігрантів активізувалася в роки перебудови, не згасає й до сьогодні. М. Сорока вбачає одну з причин інтересу до літератури діаспори у її змістовому наповненні. «Це величезний шар естетичних і філософських ідей, певних формальних досягнень, це спроба осягнути українську історію й показати в ній ту «загублену українську людину» [6, с. 150].

Серед когорти поетів-емігрантів цікавою для нас є маловідома на літературній сцені постать Федора Ткачука. Цікавою тому, що це наш земляк, волинянин, який ходив тими ж стежками, лугами, що й ми, бачив і оспівував красу нашого краю.

Про життя Федора Івановича відомо небагато. Народився 17 червня 1931 року у с. Гірка Полонка в селянській родині. Навчався в середній школі № 1 м. Луцька. Потім були важкі й тривожні роки післявоєнного дитинства та юності.

У 1950 році став студентом Львівського університету ім. Івана Франка. Закінчив філологічний факультет, працював в обласній газеті «Радянська Волинь». Через кілька років Федора Ткачука переведено в партійний апарат, де він писав стилістично грамотні відповіді й виступи тодішнім обласним партійним можновладцям. Згодом знову повернувся в газету, працював заступником редактора, доки не захворів професійною хворобою очей і був змушений піти з газети.

В середині 1990 року занесла його доля в Німеччину. Там він працює власним кореспондентом незалежної громадсько-політичної газети «Волинь» у землі Північний Рейн-Вестфалія і робить те, до чого прикипіла його душа ще з юності, – пише вірші.

Єдиною збіркою увінчалася творчість Федора Ткачука – книгою віршів «Біль калинової гілки», яка вийшла у світ 1996 року, коли письменникові виповнилося 65 років. Про причини такого пізнього творчого дебюту написав у передмові до книги товариш автора, відомий журналіст і поет Полікарп Шафета. Він називає дві причини. «Перша – це його дуже скромна оцінка власних можливостей, справді відповідальне ставлення до літературної творчості. Друга причина – відсутність можливості писати правду, а він не хотів лицемірити» [7, с. 5–6].

Сьогодні творчість Федора Ткачука залишається невідомою для більшості українців, навіть волинян.

Актуальність роботи зумовлена необхідністю творчого переосмислення поетичної та епістолярної спадщини митця, з’ясування ключових тем, образів  лірики та спогадів про поета.

Предмет роботи – збірка віршів «Біль калинової гілки» Ф. Ткачука, листи, спогади родини.

Об’єкт дослідження – теми, образи збірки, структурні особливості листів, постать поета у спогадах рідних.

Метою даної праці є розгляд  поетичних творів, листів Федора Ткачука та спогадів про нього.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

–       проаналізувати поезії Ф. Ткачука, з’ясувати основні теми творчості письменника;

– визначити роль листів та спогадів у розкритті особистості митця.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання цього матеріалу під час вивчення різних літературних дисциплін, зокрема на заняттях з літературного краєзнавства, під час класних та позакласних годин.

РОЗДІЛ 1. НОСТАЛЬГІЯ ЗА РІДНИМ КРАЄМ  У КНИЗІ «БІЛЬ КАЛИНОВОЇ  ГІЛКИ»

Тема еміграції – одна із найболючіших у творчості Ф. Ткачука. Мотиви туги за Батьківщиною, за рідним краєм проходять через усі твори письменника.

У творчості Ф. Ткачука опозиція чужина–батьківщина є однією з центральних у художній характеристиці світу Німеччини. Вона вибудовується насамперед на зіставленні просторових вказівок тут–там (Німеччина – Україна) й часових тепер–тоді (теперішнє–минуле). Влучно обігрує їх зміст автор у поезії «Там і тут»:

Тут нема солов’їв,      

Солов’їв тут нема,      

Тут без радості спів

Тут – культурна тюрма [7, с. 57].

Опозиція батьківщина–чужина за Я.Розумним – «протиставлення світів: світу свого, що в пам’яті, пережитого в родинному колі, під крилом батьків, серед краси природи, коли поет тільки сприймав, не все розуміючи, й світу, що в книгах, звичаях і легендах, – світові новому, дійсному, але чужому, ще не збагнутому, який нічим йому не нагадує його втраченого світу» [5, с. 83].

На опозиції чужина–батьківщина побудовано сюжет вірша «Мій рід»:

Відірваний від свого, від живого,

Занесений вітрами у світи, –

Ніколи я не звикну до чужого,

прости мені, Німеччино, прости!

Болить мене, як рана, Україна,

Щоночі сниться рідний край Волинь,

Стою я перед ними на колінах,

Благаю і проклять й благословінь [7, с. 22].

Своєрідним зізнанням у вірності, відданості рідному краю звучать слова поета:

Я працелюб. Я знаю запах хліба,       

Добутого трудом дитячих рук,      

Ріка дитинства, вічна й незрадлива,      

Тривожить серце маревом розлук [7, с. 67].

У серці поета, сповненому любов’ю і тугою за батьківщиною переживаннями за її долю живе надія. Не лише надія про повернення в Україну, а й сподівання на те, що майбутнє батьківщини буде вільним і щасливим. Ці почуття підтримували Ф. Ткачука на чужині у важкі моменти життя. Мотив надії переплітається у митця з мотивом безнадії. У моменти розпачу, коли його огортає печаль і туга, надія покидає поета:

Скоро я забуду українську мову,      

Заблукав непевно, як підбитий птах,      

Скоро я забуду й пісню колискову,      

Смуток і тривогу в маминих очах [7, с. 12].

Та все ж надія перемагає відчай у поетовій душі. Адже саме надія повернутись на Україну, надія на її краще майбутнє дає силу достойно тримати життєві удари:

Ні! Я не забуду українську пісню,      

Батькову гординю, мамину красу,      

Через гори років підневільно грізних

Я її до скону гордо пронесу [7, с. 12].

Важливим засобом збереження культури в еміграційних українських колах стали спілкування рідною мовою, поетична творчість, підтримання віковічних традицій. Риторично звертається і Ф. Ткачук до української пісні як константи існування України:

В серцях батьків дзвеніла пісня,      

Вона горнулася до них,      

В селянській хаті було тісно,

Та пісень не було чужих [7, с. 17].

Але не тільки українська пісня символізує Україну у творчості поета. Калина,  тополя,  верба теж нагадують митцеві рідний край:

Наламав над озером калини

І приніс додому цю красу,      

Ще один шматочок України

В серці я з собою понесу[...]

Палахтять калиновії грона,      

Хоч зродились на чужій землі,      

Тішать душу подихом знайомим,      

Розганяють тугу і жалі [7, с. 24].

Образ України у творчості Федора Ткачука пов’язаний із визначними постатями, які прославили Батьківщину на увесь світ:

Брати мої в Христі! Хрестив нас Володимир,

До волі нас вела Богданова рука,      

Нас кличе до борні із зайдами чужими

І шабля Богуна, і ніж Залізняка.

Нас гордо вознесли у світі над віками

Пророк Тарас і Каменяр Іван,      

І Леся – дівчина із хворими руками,      

Що добула вогонь з своїх сердечних ран.

Не кожному із нас судилась доля Стуса,

Та кожному із нас свій тяжкий хрест нести... [7, с. 43]

Матір – це перша людина, яку бачить дитина після народження. Тож не дивно, що для кожного поета світ починається з матері, образ якої є одним із ключових у творчості багатьох українських письменників, котрі черпали натхнення у своїх спогадах про дитинство, про рідний край та матір. Тема матері – одна з наскрізних у творчій спадщині Федора Ткачука, який присвячує свої поезії материнській любові й відданості, материнській печалі й величі.

Образ матері в його поезії оповитий ореолом святості. Рядки, присвячені матері поета, сповнені журбою і смутком:

Тепер Тебе нема. Осиротіла хата,      

Лиш спогади сумні осіли по кутках,      

Тепер ніхто, як Ти, не буде зустрічати

З щедротами душі, з молитвами в устах.

Чому в цей судний день тремтячими устами

Як вірний до Христа, звернувсь до Вас на «Ти»?

Щоб образ Ваш святий, як найсолодшу рану,      

Як пісню, як любов, як вічність зберегти [7, с. 66].

Для української літератури зокрема, як і для української культури загалом, образи Матері та Батьківщини завжди тісно взаємопов’язані. Досить часто письменники прагнули через образ жінки-матері показати образ рідної землі. Таке перетворення образу жінки в образ землі зустрічаємо у наступних рядках:

Є дві кохані матері у мене –

Та, що родила, що життя дала,      

І друга – ти, моя Вкраїно-нене,      

Що українцем сина нарекла [7, с. 40].

Коли у душі поета мати порівнюється з Україною, рідним краєм, то чужина постає перед митцем у образі мачухи:

Хто тебе придумав, чужино? –

Мачухо холодна й неласкава,

Чи одну ти душу чи одно

Серце ти надвоє розривала? [7, с. 10].

Крім матері, Ф. Ткачук у поезіях згадує дочку Аллу, з якою підтримував зв’язок через листи. Поет намагався бодай на відстані торкнутися рідних батьківською любов’ю і ласкою, дати пораду, направити на достойний життєвий шлях:

Народи собі сина, народи мені внука,      

Народи Україні ще одного орла,      

І щоб доля його без журби і розпуки

У щасливій країні буйним цвітом цвіла.

Хай посадить в житті хоч одну деревину –

Чи сосну, чи дубка, чи тополю, чи глід,

Хай посадить вербу, а найкраще калину,      

Щоб лишився в житті незгасаючий слід [7, с. 30].

Таким чином, поезії Ф. Ткачука, присвячені Батьківщині та рідним місцям, усебічно розкривають авторську натуру, доносять найтонші порухи його душі, чітко, виразно, з художнім обрамленням зображуючи картини місць авторського натхнення.

РОЗДІЛ 2.   ЕПІСТОЛЯРНА СПАДЩИНА ФЕДОРА ТКАЧУКА

Часи змінюються, а разом з часами змінюються і люди. Ще не так давно за історичними мірками основним засобом спілкування між людьми були листи, завдяки яким люди не тільки ділилися інформацією про те, як у них справи, а й робили важливі визнання,  передавали ностальгію за батьківщиною. Сьогодні вже практично ніхто не переписується засобами традиційної пошти, тому що завдяки розвитку Інтернету у людини є можливість зробити все швидко. І навіть кажуть, що у часи телефонів, факсів, Інтернету писати листи – марна трата часу. Якщо йдеться про передачу інформації – так, безперечно. Людське спілкування втратило свій смак у зв’язку з цим, що на відміну від звичайних листів, електронні повідомлення доходять до людей швидше секунди. Але мова йде  про спілкування. У наш час лист стає знаком уваги, шани, любові. Навіть через багато років він збереже слова, написані сьогодні. Він може стати реліквією, сторіночкою літопису  життя.

Українська епістолярна спадщина багата й різноманітна. У досліджуваних листах Федора Івановича Ткачука відображено типові для українського епістолярію структурно-семантичні ознаки, які творчо перероблені в конкретних текстах. Кожен лист можна розглядати як окремий завершений акт комунікації.

Епістолярій не раз привертав увагу дослідників через можливість глибше пізнати національну історію,  специфіку відносин українців і питомі національні риси, позначені на індивідуально-стильовій манері адресанта, бо, образно кажучи, листи мають «на собі не лише сліди чорнила і олівця, а й відбиток чиєїсь душі, адже обмін листами — це принаймні розмова двох споріднених осіб» [9, с.13]. Ілюстрацією є листування між Федором Ткачуком  та Іриною Ткачук – рідною сестрою поета. Приватні листи письменника розраховані на конкретного і, головним чином, добре знаного адресата  та, на відміну від художнього твору, несуть в собі суб’єктивний образ конкретної особи, але через своєрідне авторське заломлення, крізь призму авторської ментальності і рефлексій.

Написання звичайного побутового листа — творчий акт. Ще більше підстав стверджувати це, коли маємо на увазі приватний лист поета, для якого робота над словом — щоденна праця. У побутових кореспонденціях Ф.Ткачука нерідко натрапляємо на справжні художні відкриття, створені за всіма законами літературної майстерності. Листи  зрозумілі для широкого кола читачів і «позитивно впливають в трьох напрямках: пробуджують здібність естетичного сприйняття, підвищують релігійні почуття і викристалізовують національну свідомість» [3, с. 232].

Листи поета мають велику історико-пізнавальну й художню цінність, відображаючи побут,  особисте і творче життя автора, специфіку його діяльності. І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, П.Грабовський, М.Лисенко та ін. теж у своїх листах постали як безпосередні творці української літературної мови. Їхнє листування донесло до нас тодішнє розмовно-побутове мовлення.

Епістолярний стиль (лат. epistola (epistula) – лист, подання) – функціональний різновид літературної мови, який обслуговує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин. Уживаний переважно в листуванні, яке, відповідно до теми й мети послання, існуючих традицій, взаємин кореспондентів, особистості автора, його настрою в момент написання, поділяють на «родинно-побутовий, інтимно-товариський, приватно-діловий і т. ін.» [8, с.160]. Листи Федора Ткачука носять родинно-побутовий характер.

Епістолярний стиль здійснює апелятивну функцію мови, яка полягає у звертанні до адресата з бажанням увести його в коло подій, проінформувати про щось, викликати почуття, співзвучні з емоційною настроєністю автора. Це яскраво прослідковується у листах поета.

Для листування характерне: широке використання у кличній (часто пестливій) формі звертань; наявність традиційних формул на початку і в кінці послання, а в тексті – особливих словосполучень з дієсловами наказового способу, різноманітних побажань, вітань; невимушеність у доборі мовних засобів; безпосередність у вираженні емоцій; граматичні конструкції й лексичні наповнення, властиві усно-розмовному мовленню.

Листи наскрізно ліричні, щирі, гранично відверті й тому сприймаються, як достовірні документальні свідчення про перебування далеко від рідного краю.

Епістолярні традиції українців мають, як відомо, глибоке історичне коріння. Зародження епістолярію «припадає на київську добу, тобто збігається з часом появи берестяних грамот ХІ-ХІV ст. , що слугували засобом ділового спілкування». [1, с.5-6]

Своєрідність епістолярної спадщини Федора Ткачука виявляється в різноманітності жанрових форм листа, в глибині філософських пошуків, у невичерпності й щирості почувань, у мовностилістичних експериментах і бережливому ставленні до епістолярних канонів.

З усього розмаїття приватної кореспонденції особливий інтерес для нашого дослідження становлять листи до сестри. I не тільки через можливість досконаліше пізнати особистість їхнього автора, сферу людських почувань і стосунків. Листування митця є також своєрідним автокоментарем до його творчості.

«Лист письменника — це твір літературного та історіографічного жанру, позначений особистісним ставленням автора до дійсності й конкретного адресата, написаний з урахуванням специфіки кореспонденції певної історичної доби» [2, с.13].

Багато листів поета починаються трепетними рядками лірично-пейзажних замальовок. Згадуються села Гірка Полонка і Лаврів, рідні вулиці, стежки , річка Чоногузка.

Приватний лист (як, між іншим, і автобіографія, щоденник та ін.) викликає здебільшого інтерес мірою присутності в ньому особистості автора. У листах відображаються такі властивості розмовної мови, як непідготовленість (спонтанність), невимушеність, безпосередність спілкування. Проте вищезазначені властивості розмовної мови в листі лише відбиваються через своєрідне авторське заломлення. Листи  писалися  без чернеток, без тривалого попереднього обдумування кожної фрази. I все ж процес написання Ф.Ткачуком приватних  листів вимагає корегування кожної думки. Автор кореспонденції так або інакше замислюється над фразеограмою звертання до адресата, над відбором фактів для письмового повідомлення, а головне – над мовним оформленням.

У листах  Ф.Ткачука переважає мозаїчна структура – поєднання кількох відносно незалежних один від одного епізодів чи ліричних медитацій. У листі від 19 квітня 2003 року спостерігаємо нанизування таких фрагментів:

1) звертання з гумористичним ухилом, обігруванням слів;

2) купівля ліків для Ананія;

3) роздуми про правильне харчування;

3) висновок – побажання успіхів онуці Валі та привітання із Пасхою.

Дуже цікаво будує текст автор, підкреслюючи реалії життя у Німеччині на початку ХХІ століття.

Основу епістолярних звертань у листуванні поета становлять традиційні для українців:

·        Назви родинних стосунків:

«Дорога моя сестрице, Ірино!» (від 12.04.2007 р.), «Дорога моя – і єдина! –лисичко-сестричко, Ірино Іванівно!» (19.04.2003 р.).

·        Емоційно-забарвлена лексика:

«Хоч ти уже не молоденька, але ти в мене одненька…»(від 25.12.2006 р.), «Не що-небудь, щоб його гуси з’їли» (від 22.06.2002 р.), «Хоча є людиська, які вже про все позабували і навіть чомусь крутять носом, намагаються напаскудити…» (від 12.04.2007 р.).

·        Слова-вітання родичам та знайомим:

«Передавай привіт великий своїй колежанці, всім добрим сусідам і всім добрим людям…» (19.04.2003 р.), «Щирий привіт всім, хто під твоєю оселею, братові і всім добрим сусідам і родичам…» (22.06.2002 р.), «Хай твоя внучка передасть привіт архівістам (якщо зможе) і дякую вам за фотографію…» (12.04.2007 р.).

Завершальна частина листів не менш насичена й чутлива щодо виразів мовного етикету. До закінчення листовного діалогу автор завжди готує адресата заздалегідь, скориставшись загальновживаним словом чи виразом, що вказує на кінець розмови.  «Залишайтеся під Божою опікою і Покровою завжди від нині і довіку. Щиро Ваш -  «Федько» (від 12.04.2007 р.).

 У функціонально-семантичній системі епістолярної ввічливості поета досить важливе місце займає самоназивання, якими, як правило, закінчуються листи.

Отже, у листах Федора Ткачука  відображено типові для українського епістолярію структурно-семантичні ознаки, які творчо перероблені в конкретних текстах. Кожен лист можна розглядати як окремий завершений акт комунікації. Крім того листи репрезентують особливості огранення мовної особистості як адресата, так і адресанта листа, відбивають ментальні ознаки мови української інтелігенції.

РОЗДІЛ 3.  СПОГАДИ МИКОЛИ ТКАЧУКА ТА ОЛЬГИ ЧМІЛЬ ПРО

«ЗАНЕСЕНОГО ВІТРАМИ У СВІТИ»

До написання спогадів людину спонукають різні причини. Однією з них є бажання поділитись пережитим, зберегти це не лише у власній пам’яті, а й для нащадків. Для когось слово “нащадки” має безпосереднє значення, що включає власних дітей , онуків, дідуся, дядька… Для когось “нащадки” є поняттям значно ширшим. В спогадах, що мають біографічний характер, автор переважно є не просто головною особою, а весь світ обертається навколо нього. Не випадково відомий американський славіст, колишній харків’янин Юрій Шевельов свої спогади назвав “Я, мене, мені… (і довкруги)”… Характеристика осіб, що зустрічається в таких спогадах, зрозуміло, часто є суб’єктивною, що обумовлено, в першу чергу, характером взаємовідносин.

Часто спогади охоплюють період всього життя людини від дитинства до зрілого віку. Те, що ми пам’ятаємо про дитинство та юність, про родину та оточення: батьків, рідних, друзів, про навчання, тогочасний навколишній світ, дає можливість дослідникам розкрити глибини нашого світовідчуття, процес формування світобачення. Як відомо, людина у будь-якому віці краще запам’ятовує події, які мали емоційне забарвлення. І, безперечно, всі спогади є відбитком індивідуальності автора. Сучасні спогади дають підстави уточнити або й відтворити перебіг подій, свідком яких був автор, і в цьому можуть бути важливим історичним джерелом. Водночас, спогади дають уявлення про особистість самого автора, риси його характеру, стиль мислення, оповідають про його бачення різних подій. Тому, якщо вони написані близькими людьми, то стають джерелом до вивчення її життя, біографії, світогляду, особистості.

Своїми спогадами про Федора Івановича Ткачука поділилися двоюрідна онука Чміль Ольга та двоюрідний племінник Микола Анатолійович Ткачук.

Із спогадів про діда Івана

« Спадають на думку мої роки раннього дитинства … початок 60-x років уже минулого століття, дід Іван за нотним зошитом і розучує якусь нову мелодію для духовного оркестру, керівником якого він був довгий час .

Всі урочистості тих часів не проходили без духової музики, веселі і сумні також. Ще пам’ятаю добра маленька пасіка, вуликів було небагато, а мед дуже смачний, особливо стільниковий, дід розбирає рамки, качає мед, пізніше, коли вже наступала осінь, проходила зажди підготовка до зимівлі, все серйозно утеплювалось, робилось все старанно і якісно.

Певний час Іван Пилипович, в уже згадані часи, працював в школі майстром виробничого навчання , навчав  старшокласників столярному ремеслу, цю справу знав  також дуже добре, мав завжди замовлення від родичів та односельчан, бо був визнаним майстром своєї справи. Ми ж малі первачки спостерігали за його роботою у шкільній столярній майстерні. Займався столяркою дід Іван майже до останніх днів свого життя, помер у 1986 році на початку осені, прожив довге життя сільського трудівника, майстра столярної справи і хорошого музиканта.

Іван Пилипович на свій час дотримувався передових поглядів, не був консерватором і завжди цікавився чимось новим. Полюбляв зимовими вечорами читати книжки, коли було більше вільного часу. Пам’ятається , на початку 80-х років він дістає і показує часопис «Український пасічник», виданий в 1933 році у Львові. Було дуже цікаво читати раритетне видання. Цікаво було слухати його розповіді про давні традиції,  про молоді літа за часів Польщі, за німецький полон під час Другої світової війни. Багато вже чого стерлося із пам’яті, але розповіді були цікавими, були джерелом змістовної інформації, яка на той час була недоступна.

Вже на схилі літ Іван Пилипович не втрачав почуття гумору, любив веселі компанії, був гарним оповідачем.

Упродовж усього життя цінував працю і поважав порядок у всьому: і під час роботи, і у святковий день, коли всі відпочивають.

Для нашого покоління, народженого в кінці 50-х на початку  60-х років минулого століття, знавці свого діла, такі як наш дід Іван , були як взірець, як перехідний місток між минулою епохою доіндустріальної ери, ери патріархальних устоїв і швидко наступаючим плином прогресу, наступом техніки, прогресуючим плином щоденно змінюваної інформації.

Старе покоління передало нам згадку про минулі часи, яку ми повинні  передати  по естафеті дітям і молоді, яка підростає. Пам’ять про покоління, до якого належав Іван Пилипович, дає неоціненну інформацію і роздуми на  майбутнє…

Продовжуючи оповідь про своїх родичів, згадаю найстаршого сина діда Івана Федора Івановича, мого двоюрідного дядька. Пам’ять теж про далеке дитинство… Федір Іванович дуже добре навчався в школі у тяжкі повоєнні часи, був у всьому активний, пізніше навчався у Львівському держуніверситеті ім. Івана Франка.

Почав працювати у Луцьку на різних посадах, в обкомі компартії, пізніше працював в редакції газети «Радянська Волинь». Розповідав цікаво про роботу журналістського корпусу обласної газети, був особисто знайомий з Полікарпом Шафетою, редактором цієї газети, це припадає на кінець 70-х років. Цікавими були його оповіді про різні країни світу, про подарований атлас країн світу – це розвинуло в мені цікавість до географії.

         Любив Федір Іванович нашу волинську природу, був в молоді роки азартним мисливцем, не раз пам’ятаю його вдягненого в мисливське спорядження із наплічником за спиною і часом із здобиччю за поясом.

Пізніше працював на посаді помічника облвиконкому в сучасному приміщенні держуніверситету ім. Лесі Українки, нині там інститут соціальних наук. Пізнішим часом була робота у Волинському державному архіві, приміщення знаходилось в сучасній протестантській кірсі, в межах старого міста. З часом установу перенесли в сучасну новобудову в новому мікрорайоні в північній частині обласного центру.

Не забував підтримувати родинні зв’язки, допомагав у складних ситуаціях родичам і односельчанам. Приїжджаючи в село, не цурався сільської роботи, пам’ятаю в часи перебудови ходив за чепігами плуга уже в немолодому віці, допомагаючи рідній тітці, яка жила по сусідству.

         Доля занесла на початку 90-х років за кордон в об’єднану Німеччину. Вперше приїхав Федір Іванович з-за кордону в жовтні 1992 року. Цікавими були його розповіді про життя в Західній Європі.

         Перші роки проживання за межами Батьківщини виявили у ньому талант поета , і вийшла друком його збірочка «Біль калинової гілки», яка привернула увагу і читачів обласної газети, і односельців. Під час проживання за кордоном, приїжджаючи на Волинь, Федір Іванович привозив безліч цікавої інформації про життя і побут європейців.

         З кожним роком давали про себе знати літа і хвороби. Пам’ятаю, приїзд дядька влітку 2005 року, заходив у гості в нашу хату і , проводжаючи його на автобус, пам’ятаю його слова: «Бажаю померти вдома , а не на чужині». По мірі можливості він приїжджав щороку, не забуваючи про своє село, приходив часом і в парафіяльний храм архистратига Михаїла востаннє, напевно, на Зелені свята 2010 року.

         Доля відміряла йому земний шлях у 80 років. Помер Федір Іванович Ткачук 13 серпня 2011 року, похований на кладовищі села Гірка Полонка.    Він заповідав , що хоче спочити на «нашому горбочку, з якого все  далеко видно».

            З повагою згадують колеги і односельчани нашого родича, пам'ять про якого збережеться в наших серцях».

Із спогадів двоюрідного племінника

Миколи Анатолійовича Ткачука,

власноручно написаного на цьому папері.

21.10        13 жовтня       четвер     2016 рік

            « Болить мене, як рана , Україна,      

             Щоночі сниться рідний край Волинь

             Стою я перед вами на колінах

             Благаю і проклять й благословінь.

             Там я родився, там моє коріння,      

             Там піт і кров, і тлін моїх батьків,      

             Тепер прошу Господнього веління,      

             Щоб прах мій поруч в цій землі спочив.

         Це уривок із вірша «Мій рід», написаного моїм дядьком Федором Івановичем Ткачуком у місті Веттер в Німеччини, 1992 р. Справжнім болем виливались у віршовані рядки його почуття, туга за Батьківщиною, проживаючи у чужій стороні. Так повернула доля, що на схилі літ довилось проживати і працювати в далекій Німеччині.

               Шпурнула в світи мене доля

               Та серце моє живе!

               І запах рідного поля

               Додому мене зове.

               Мені Україна сниться ,      

               Як на травинці роса.

               Довіку в моїх зіницях

               Не згасне її краса.

Глибока і велична любов до рідної землі, де народився і виріс, загострилась розлукою і з рідною землею, тугою за рідним батьківським краєм.

               Хто тебе придумав, чужино?

               Мачухо холодна й неласкава,      

              Чи одну ти душу чи одно

               Серце ти надвоє розривала?

Незгасне почуття батьківського порога, довоєнного дитинства,       війни та тяжкої післявоєнної юності мають таку силу на чужині, що струни душі озвалися мелодіями синівської любові до всього,   що зветься Україною.

Народився Федір Іванович 1931 року в селі Гірка Полонка в селянській родині. На початок війни мав уже 10 років.

             Стріляв мене фашист, наглядач бив по горбі,      

             Бундючливо кричав ніздрястий більшовик,      

            Та вірила душа, крізь біль світилась гордо,      

            Бо чула : прийде час  -  зміте фальшивий крик.

Потім були важкі голодні та холодні роки повоєнної юності. Попри все мав велику жагу до навчання. Закінчив середню школу № 1 в Луцьку із золотою медаллю. В 1950 році став студентом Львівського університету ім. Івана Франка. Закінчив філологічний факультет. Працював  в обласній газеті «Радянська Волинь». Потім його було переведено в партійний апарат писати грамотні доповіді та виступи тодішнім партійним можновладцям.

Довгий час працював в обкомі партії, який розміщувався на той час у стінах головного корпусу Волинського держуніверситету.

Чом живу я нині як в дроти закутий,

Чом облипла серце туга, як іржа?

Сталінська облуда обікрала люто,      

Дикою брехнею ріже без ножа.

Як жорстоко й гірко бути ошуканцем?

Вірив я підлоті, ідолам служив…

Та життя прожите. В мене тичуть пальцем,

Ось чому клекоче в грудях біль і гнів.

Так боляче і образливо відзивались в його душі закиди окремих людей за причетність , на той час, до компартійного керівництва.

А як школили нас! Як тупо шліфували,      

З трибун і спецнарад, з кремлівської стіни,      

Щоб ми, бува, від них не більш  кебети мали

І думали не так , крий Боже , як вони.

Кричали дико нам, щоб ми забули Бога,      

Щоб ми жили щодень із Марксом на вустах…

Тепер клену себе : в останню путь-дорогу

Я батька проводжав без свічки і хреста.

Що мучивсь я не раз від кривди і образи,      

Від підлості людців, лукавства і брехні,      

Та віри в мій народ не тратив я ні разу,      

Що українець я – не соромно мені!

За знання історії рідного краю, глибокий розум та патріотизм був призначений завідуючим обласним архівом, де його любили і поважали колеги як мудрого та скромного керівника.

Потім і стався крутий поворот на його життєвій дорозі, який привів його на постійне проживання аж у Німеччину. Там він працював власним кореспондентом незалежної громадсько-політичної газети «Волинь». Там і став він робити те, що вмів робити ще в юності  -  писати вірші.

Скоро я забуду українську мову,       

Заблукав непевно, як підбитий птах,      

Скоро я забуду й пісню колискову,      

Смуток і тривогу в маминих очах.

Ні!Я не забуду українську пісню,      

Батькову гординю, мамину красу,      

Через гори  років підневільно грізних

Я її до скону гордо пронесу.

Скоро кону в вічність. Так без заповітів , -

Ще одна кровинка з роду козаків…

На моїй могилі тільки напишіте

Маминої мови три скупих рядки.

Бог відміряв Федору Івановичу 80 земних років. Вже п’ять років, як перестало битися його серце якраз тут, на Волині, дома. Господь почув його благання померти тут на рідній землі , а не на чужині.

Так будьмо ж горді й на чужині :

Ми все зробили , що змогли,      

Ми дочекались України,      

Ми Україну зберегли.

Я не поет. Поетом бути важко,      

В поета пісня дзвонами гримить,      

В поета серце, як невільна пташка.

Що в неспокої рветься й стукотить.

Та не шкодуймо. Не повернеш криком

Того, що мріялось, та не збулось.

Поет – це гордо. Бути ж чоловіком –

Ото найголовніше ремесло».

Племінниця Чміль О.Я.

16 жовтня 2016 р.

ВИСНОВКИ

Федір Ткачук, перебуваючи на чужині, в ситуаціях вимушеного відчуження від рідної землі, відчував глибокий духовний зв’язок з Україною. Саме таке духовне єднання давало митцеві творчу наснагу й не дозволяло впасти у відчай. Спогади про батьківщину поєднуються у творчості поета з мотивами надії про повернення, про краще майбутнє України. Характерними для лірики Ф. Ткачука є  мотиви самотності, ностальгії, відчуття туги й відірваності від рідної землі. Любов до України, вболівання за її поневолений стан стають провідними темами поета, відірваного від батьківщини. У ліриці поета-емігранта простежується порівняння образу Німеччини з образом України через опозицію чужина-батьківщина.

У листах Федора Ткачука відображено типові для українського епістолярію структурно-семантичні ознаки, які творчо втілені в конкретних текстах. Кожен лист можна розглядати як окремий завершений акт комунікації. Крім того листи репрезентують особливості огранення мовної особистості як адресата, так і адресанта листа, відбивають ментальні ознаки мови української інтелігенції.

Спогади Миколи Ткачука та Ольги Чміль розкривають особистість самого автора, риси його характеру, стиль мислення, оповідають про його бачення різних подій. Вони написані близькими людьми, а тому є джерелом для вивчення  життя, біографії, світогляду, особистості Федора Івановича Ткачука.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.     Богдан С.К. «Озовись до мене хоч інколи.» (Мовноповедінковий статус Шевченкових адресантів) // Дивослово. – 2000. – №5. – С. 15-20.

2.     Кузьменко В.І. Словник літературознавчих термінів. – К., 1997. – С.120.

3.     Листування митрополита Іларіона / Упорядник о. Юрій Мицик. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 566 с.

4.     Мацько Л. І. Стилістика української мови : підручник / Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко, М. Мацько. – Київ : Вища шк., 2003. – 462 с.

5.     Розумний Я. Батьківщина в поезії Яра Славутича / Я. Розумний. – Київ:  Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 179 с.

6.     Сорока М. «Еміграція, діаспора, література: що показує час?» (інтерв’ю-діалог) / М. Сорока, А. Мельничук // Всесвіт. – 2001. – № 1/2. – С. 149–156.

7.     Ткачук Ф. Біль калинової гілки : поезії / Ф. Ткачук. – Луцьк : Надстир’я, 1996. – 72 с.

8.     Українська мова : енциклопедія / редкол.: В.М. Русанівський,

О.О. Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. – К.: Українська енциклопедія імені М.П.Бажана, 2004. – 821 с.

9.     Шудря М. «Хоч я і не пророк.» // Неопалима купина. – 1993. – №2. –

С. 12 – 17.