Патріотичні мотиви у творчості Федора Ткачука

ВСТУП

У ХХ ст. українська література розвивалась не лише на теренах України, але й за її межами. Незважаючи на певну ізольованість від материкової України, література діаспори означеного періоду є невід’ємною частиноюісторії української літератури. У силу відомих ідеологічних заборон за часів тоталітарного режиму літературні постаті діаспори не були відомі в РадянськійУкраїні. Увага до вивчення творчості українських емігрантів активізувалася в роки перебудови, не згасає й до сьогодні. М. Сорока вбачає одну з причин інтересу до літератури діаспори у її змістовому наповненні: «це величезний шар естетичних і філософських ідей, певних формальних досягнень, це спроба осягнути українську історію й показати в ній ту, заМ. Шлемкевичем, «загублену українську людину» [3, с. 150].

Серед когорти поетів-емігрантів цікавою для нас є маловідома на літературній сцені постать Федора Ткачука. Цікавою тому, що це наш земляк, волинянин, який ходив тими ж стежками, лугами, що й ми, бачив і оспівував красу нашого краю.

Про життя Федора Івановича відомо небагато. Народився 17 червня 1931 року у с. Гірка Полонка в селянській родині. Навчався в середній школі № 1 м. Луцька. Потім були важкі й тривожні роки післявоєнного дитинства та юності.

У 1950 році став студентом Львівського університету ім. Івана Франка. Закінчив філологічний факультет, працював в обласній газеті «Радянська Волинь». Через кілька років Федора Ткачука переведено в партійний апарат, де він писав стилістично грамотні відповіді й виступи тодішнім обласним партійним можновладцям. Згодом знову повернувся в газету, працював заступником редактора, доки не захворів професійною хворобою очей і був змушений піти з газети. Працював у різних адміністративних органах, але з журналістикою не поривав.

В середині 1990 року занесла його доля в Німеччину. Там він працює власним кореспондентом незалежної громадсько-політичної газети «Волинь» у землі Північний Рейн-Вестфалія і робить те, до чого прикіпіла його душа ще з юності, – пише вірші.

Єдиною збіркою увінчалася творчість Федора Ткачука – книгою віршів «Біль калинової гілки», яка вийшла у світ 1996 року, коли письменникові виповнилося 65 років. Про причини такого пізнього творчого дебюту написав у передмові до книги товариш автора, відомий журналіст і поет Полікарп Шафета. Він називає дві причини. «Перша – це його дуже скромна оцінка власних можливостей, справді відповідальне ставлення до літературної творчості. Друга причина – відсутність можливості писати правду, а він не хотів лицемірити» [4, с. 5–6].

Сьогодні творчість Федора Ткачука залишається невідомою для більшості українців, навіть волинян. Актуальність роботи зумовлена необхідністю творчого переосмислення поетичного спадку митця, з’ясування ключових тем, образів і мотивів лірики поета.

Предмет роботи – збірка віршів «Біль калинової гілки» Ф. Ткачука.

Об’єкт дослідження – теми, образи і мотиви, художні засоби збірки.

Метою даної праці є детальний розгляд поетичних творів Федора Ткачука.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

– глибоко проаналізувати поезії Ф. Ткачука, з’ясувати основні теми і мотиви творчості письменника;

– визначити роль художньо-виражальних засобів у розкритті творчого задуму митця.

Практичне значеннядослідження полягає в можливості використання цього матеріалу під час вивчення різних літературних дисциплін, зокрема на заняттях з літературного краєзнавства, під час класних та позакласних годин.

РОЗДІЛ 1. НОСТАЛЬГІЯ ЗА РІДНИМ КРАЄМ  У КНИЗІ ФЕДОРА ТКАЧУКА «БІЛЬ  КАЛИНОВОЇ  ГІЛКИ»

Тема еміграції – одна із найболючіших у творчості Ф. Ткачука. Мотиви туги за Батьківщиною, за рідним краєм проходять через усі твори письменника.

У творчості Ф. Ткачука опозиція чужина–батьківщина є однією з центральних у художній характеристиці світу Німеччини. Вона вибудовується насамперед на зіставленні просторових вказівок тут–там (Німеччина – Україна) й часових тепер–тоді (теперішнє–минуле). Влучно обігрує їх зміст автор у поезії «Там і тут»:

Тут нема солов’їв,

Солов’їв тут нема,

Тут без радості спів

Тут – культурна тюрма[4, с. 57].

Опозиція батьківщина–чужиназа Я. Розумним – «протиставлення світів: світу свого, що в пам’яті, пережитого в родинному колі, під крилом батьків, серед краси природи, коли поет тільки сприймав, не все розуміючи, й світу, що в книгах, звичаях і легендах, – світові новому, дійсному, але чужому, щене збагнутому, який нічим йому не нагадує його втраченого світу» [2, с. 83].

На опозиції чужина–батьківщина побудовано сюжет вірша «Мій рід»:

Відірваний від свого, від живого,

Занесений вітрами у світи, –

Ніколи я не звикну до чужого,

прости мені, Німеччино, прости!

Болить мене, як рана, Україна,

Щоночі сниться рідний край Волинь,

Стою я перед ними на колінах,

Благаю і проклять й благословінь[4, с. 22].

Своєрідним зізнанням у вірності, відданості рідному краю звучать слова поета:

Я працелюб. Я знаю запах хліба,

Добутого трудом дитячих рук,

Ріка дитинства, вічна й незрадлива,

Тривожить серце маревом розлук[4, с. 67].

У серці поета, сповненому любов’ю і тугою за батьківщиною переживаннями за її долю живе надія. Не лише надія про повернення в Україну, а й сподівання на те, що майбутнє батьківщини буде вільним і щасливим. Ці почуття підтримували Ф. Ткачука на чужині у важкі моменти життя. Мотив надії переплітається у митця з мотивом безнадії. У моменти розпачу, коли його огортає печаль і туга, надія покидає поета:

Скоро я забуду українську мову,

Заблукав непевно, як підбитий птах,

Скоро я забуду й пісню колискову,

Смуток і тривогу в маминих очах[4, с. 12].

Та все ж надія перемагає відчай у поетовій душі. Адже саме надія повернутись на Україну, надія на її краще майбутнє дає силу достойно тримати життєві удари:

Ні! Я не забуду українську пісню,

Батькову гординю, мамину красу,

Через гори років підневільно грізних

Я її до скону гордо пронесу[4, с. 12].

Важливим засобом збереження культури в еміграційних українських колах стали спілкування рідною мовою, поетична творчість, підтримання віковічних традицій. Риторично звертається і Ф. Ткачук до української пісні як константи існування України:

В серцях батьків дзвеніла пісня,

Вона горнулася до них,

В селянській хаті було тісно,

Та пісень не було чужих[4, с. 17].

Але не тільки українська пісня символізує Україну у творчості поета. Калина, тополя, верба теж нагадують митцеві рідний край:

Наламав над озером калини

І приніс додому цю красу,

Ще один шматочок України

В серці я з собою понесу[...]

Палахтять калиновії грона,

Хоч зродились на чужій землі,

Тішать душу подихом знайомим,

Розганяють тугу і жалі[4, с. 24].

Образ України у творчості Федора Ткачука пов’язаний із визначними постатями, які прославили Батьківщину на увесь світ:

Брати мої в Христі! Хрестив нас Володимир,

До волі нас вела Богданова рука,

Нас кличе до борні із зайдами чужими

І шабля Богуна, і ніж Залізняка.

Нас гордо вознесли у світі над віками

Пророк Тарас і Каменяр Іван,

І Леся – дівчина із хворими руками,

Що добула вогонь з своїх сердечних ран.

Не кожному із нас судиласьдоля Стуса,

Та кожному із нас свій тяжкий хрест нести... [4, с. 43]

Матір – це перша людина, яку бачить дитина після народження. Тож недивно, що для кожного поета світ починається з матері, образ якої є одним ізключових у творчості багатьох українських письменників, котрі черпалинатхнення у своїх спогадах про дитинство, про рідний край та матір. Тема матері – одна з наскрізних у творчій спадщині Федора Ткачука, який присвячує свої поезії материнській любові й відданості, материнській печалі й величі.

Образ матері в його поезії оповитий ореолом святості. Рядки, присвячені матері поета, сповнені журбою і смутком:

Тепер Тебе нема. Осиротіла хата,

Лиш спогади сумні осіли по кутках,

Тепер ніхто, як Ти, не буде зустрічати

З щедротами душі, з молитвами в устах.

Чому в цей судний день тремтячими устами

Як вірний до Христа, звернувсь до Вас на «Ти»?

Щоб образ Ваш святий, як найсолодшу рану,

Як пісню, як любов, як вічність зберегти [4, с. 66].

Для української літератури зокрема, як і для української культуризагалом, образи Матері та Батьківщини завжди тісно взаємопов’язані. Доситьчасто письменники прагнули через образ жінки-матері показати образ рідної землі. Таке перетворення образу жінки в образ землі зустрічаємо у наступних рядках:

Є дві кохані матері у мене –

Та, що родила, що життя дала,

І друга – ти, моя Вкраїно-нене,

Що українцем сина нарекла[4, с. 40].

Коли у душі поета мати порівнюється з Україною, рідним краєм, то чужина постає перед митцем у образі мачухи:

Хто тебе придумав, чужино? –

Мачухо холодна й неласкава,

Чи одну ти душу чи одно

Серце ти надвоє розривала?[4, с. 10].

Крім матері, Ф. Ткачук у поезіях згадуєдочку Аллу, з якою підтримував зв’язок через листи. Поет намагався бодай на відстані торкнутися рідних батьківською любов’ю і ласкою, дати пораду, направити на достойний життєвий шлях:

Народи собі сина, народи мені внука,

Народи Україні ще одного орла,

І щоб доля його без журби і розпуки

У щасливій країні буйним цвітом цвіла.

Хай посадить в житті хоч одну деревину –

Чи сосну, чи дубка, чи тополю, чи глід,

Хай посадить вербу, а найкраще калину,

Щоб лишився в житті незгасаючий слід[4, с. 30].

Таким чином, поезії Ф. Ткачука, присвячені Батьківщині та рідним місцям, усебічно розкривають авторську натуру, доносять найтонші порухи його душі, чітко, виразно, з художнім обрамленням зображуючи картини місць авторського натхнення.

РОЗДІЛ 2. ХУДОЖНЬО-ВИРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ ПОЕЗІЇ

Художня мова – це обличчя поета, його внутрішня сутність, свідчення майстерності, образності, багатства мислення тощо. Адже неможливо з допомогою одних лише словників засвоїти навіть предметно-смислові, не кажучи вже про функціональні значення, художні знаки.

Поетична мова являє собою складне поєднання образних засобів та індивідуально-авторських стильових модифікацій. У процесі художнього освоєння світу талановитий майстер слова знаходить такі мовно-виражальні форми, які б стали основою для створення конкретно-чуттєвих образів, служили б джерелом емоційно-оцінного змісту та підкреслювали несподіваність авторських асоціацій [1, с. 141].

Широке використання фонетичних можливостей мови або нейтральне відношення до них характеризує індивідуально-авторські особливості стилю Ф. Ткачука.

Поет дуже влучно застосовує прийом алітерації у віршах збірки, чим підсилює їх емоційність, гармонійність, цілісність враження від епізоду, пейзажу, опису:

Не цяцьковану картину,

Не порожній бренькіт-звук –

передав просту хлібину

Мені з Києва онук[4, с. 27].

Образне порівняння є одним з найважливіших образотворчих засобівмови. Воно широко застосовується в художній літературі для розкриттясвітовідчуття письменника, для характеристики дійових осіб, їхвзаємостосунків і вчинків. Саме різновид образного порівняння найбільшяскраво представлений у творах Ф. Ткачука:

... Поетом бути важко,

В поета пісня дзвонами гримить,

В поета серце рветься, як невільна пташка,

Що в неспокої рветься й стукотить[4, с. 67].

Чом живу я нині як в дроти закутий,

Чом облипла серце туга, як іржа?

Сталінська облуда обікрала люто,

Дикою брехнею ріже без ножа[4, с. 12].

Вплітаючи у мовну тканину текстів подібні фрагменти, автор захоплює читача своїм умінням органічно поєднувати елементи природи зпсихологічним станом ліричного героя.

У збірці Федора Ткачука «Біль калинової гілки» особливу роль відіграє ряд художніх означень, які дають позитивну чи негативну авторську характеристику певного персонажа або явища. У ліричних творах поет вживає такі епітети, як:кляп більшовицький, рідна земля, батькова могила, рідна мама, вірна, несполохана дружина, мамині очі, пісня колискова, мамина мова, чиста мамина душа, бідна вдова та ін. Наприклад:

Нічого мені не треба,

Звикаю без рідних пісень...

Лиш клаптик вкраїнського неба

Хотів би побачити вдень[4, с. 33];

Цілую Ваші руки прохолодні,

Змаліле, вкрите зморшками лице

І все боюся чорної безодні,

Що забирає нас усіх живцем[4, с. 40.]

З глибоким болем і сумом описує автор ворогів і зрадників України. Своє негативне ставлення до них він підкреслює такими означеннями:кремлівське сотворіння, чорні дні, глумливий сміх чужинців, людське горе, сирітські сльози, дика орда московська, яничарське стебло:

Скільки людського горя,

Скільки сирітських сліз,

Крові – червоне море! –

Отой сорок перший приніс[4, с. 46–47].

Дуже часто у збірці вживаються метафори, у яких нематеріальним поняттям і духовним явищам приписуються прикмети та риси, властиві матеріальним предметам, напр.:

[...] Та присудила доля,

Щоб я сказав щось зболеним рядком[4, с. 67];

Хтось втішався в буйному роздоллі,

Пив твою і вроду і красу[4, с. 61];

Десятки довгих літ ота орда шаліла,

Ковтнувши не мільйон моїх братів й сестер[4, с. 42].

У творчості Ф. Ткачука особливе місце займають різноманітні повтори, які відіграють важливу роль у композиції художнього тексту. З віршованою мовою більше пов’язані такі повтори, як анафора, епіфора, цикл.

Анафора – уживаний на початку віршових рядків повтор або повторення протягом цілого твору чи його частини синтаксичних, строфічних структур [1, с. 47].

Поет у творах збірки використовує словесну анафору, яка допомагає пов’язати окремі речення в більшу мовну єдність, досягти належного експресивного забарвлення:

В серцях батьків дзвеніла пісня,

Вона горнулася до них [...]

Вона тулилась в цю оселю,

Як ластівка з крихким крилом [...]

Вона хрестила нову хату[...]

Вона співала, як любили,

Як навесні сади цвіли [...]

Вона сміялась на весіллі,

Колин народжувався рід [4, с. 17–18];

Часто звертається письменник і до синтаксичної анафори. Прикладом є поезія «Біла постіль»:

Біла постіль, біла постіль,

Збита білими руками,

Її свіжість, її ніжність

Від утоми рятувала [...]

Біла постіль, біла постіль,

Збита білими руками...

Не забути білу постіль

Ні роками, ні віками[4, с. 59].

У останньому рядку поезії поет використовує також градацію. Градація – синтаксична фігура, яка полягає у поступовому наростанні, що прямує до найвищої точки, або послідовне спадання, послаблення настрою, мотиву, опису тощо.

У збірці «Бількалинової гілки» Федір Ткачук часто звертається до синонімії, що служить для підкреслення і виділення певної ознаки, якості або стану. Це можуть бути як дієслівні (найчастіше зустрічаються у творах автора), так іменникові та прислівникові синоніми. Наприклад:

Я знаю тепер, я знаю,

Коли вмирають бажання –

Не пахнуть дівочі коси,

Не вабить жіноча врода,

Не тішить земна краса...[4, с. 64].

Риторичні звертання становлять вагому диференційну ознаку художнього стилю поета. Неабияке естетичне значення та емоційне навантаження у збірці мають звертання до України:

Отак, Україно, твоїх рідних діток

Розкидала доля по білому світу [...]

Ридай, Україно, гіркими сльозами,

Клени недолюдків, що звались синами [...]

Від тяжкої ночі проснись, Україно! [4, с. 36].

Найбільш емоційним, на нашу думку у творчому доробку Ф. Ткачука є вірш «Боже, Україну збережи!». І саме риторичні звертання і риторичні питання надають поезії щирості, емоційності:

Боже, Боже! Чи Тебе немає,

Коли ж є, то чом же Ти мовчиш?

Бачиш, як Вкраїна умирає,

Поминальний дзвін, либонь, звучить [...]

Збережи ж нам, Боже, Україну,

Захисти її на сотні літ,

Вознесись над кожним її сином,

Яничарів – викорени й рід[4, с. 9].

За допомогою риторичних звертань і питань формується щира, переконлива інтонація, яка привертає читача до важливих актуальних проблем, до співпереживання:

Живи, український роде,

Плекай свою рідну мову!..[4, с. 65]

На основі дослідження можемо зробити висновок, що поетична мова Федора Ткачука дуже багата мовними і стилістичними засобами її використання. Фонетичні, лексичні, синтаксичні фігури індивідуалізують мовлення поета, збагачуючи його емоційними нюансами, увиразнюють художнє зображення.

ВИСНОВКИ

Федір Ткачук, перебуваючи на чужині, в ситуаціях вимушеного відчуження від рідної землі, відчував глибокий духовний зв’язок з Україною. Саме таке духовне єднання давало митцеві творчу наснагу й не дозволяло впасти у відчай. Спогади про батьківщину поєднуються у творчості поета з мотивами надії про повернення, про краще майбутнє України. Характерними для лірики Ф. Ткачука є також мотиви самотності, ностальгії, відчуття туги й відірваності від рідної землі. Любов до України, вболівання за її заневолений стан стають провідними темами поета, відірваного від батьківщини. У ліриці поета-емігранта простежується порівняння образу Німеччини зобразом України через опозицію чужина-батьківщина.

Лексика займає центральне місце в системі образних засобів мови Федора Ткачука. За допомогою тропів автор підкреслює, виділяє певні істотні риси, ознаки, якості, розкриває зображувальний предмет, річ, явище тощо. Епітети розширюють уявлення про предмет, враховуючи при цьому його індивідуальні особливості. Кількісно у творах переважають художні означення, які дають позитивну чи негативну авторську характеристику певного персонажа або явища.

Для того, щоб виділити потрібне слово чи вираз, письменник вживає повтори. Часто автор використовує градацію, що надає змалюванню особливої пластики та грації. За допомогою риторичних питань, звертань та окликів Федір Ткачук привертає увагу до того чи іншого явища, спонукає читача до роздумів і співпереживання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Мацько Л.І. Стилістика української мови : підручник/ Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко, М. Мацько. – Київ : Вища шк., 2003. – 462с.

2. Розумний Я. Батьківщина в поезії Яра Славутича  / Я. Розумний. – Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 179 с.

3. Сорока М. «Еміграція, діаспора, література: що показує час?» (інтерв’ю-діалог) / М. Сорока, А. Мельничук // Всесвіт. – 2001. – № 1/2. – С. 149–156.

4. Ткачук Ф. Біль калинової гілки : поезії / Ф. Ткачук. – Луцьк : Надстир’я, 1996. –72 с.